Капелан Андрій Зелінський: Українська національна ідея – софійність

Капелан Андрій Зелінський — Капелан Андрій Зелінський: Українська національна ідея – софійність
Капелан Андрій Зелінський


«Україна – це лише тоді, коли ми всі разом»

Об этом сообщает Футляр от виолончели


День Соборності України, який відзначається 22 січня, змушує щоразу замислюватися над питаннями консолідації українців. Під час свого новорічного звернення шостий президент України запропонував об’єднатися, умовно кажучи, навколо холодильника. А ще висловив думку, «ми усі уявляємо країну однаково: де немає війни. Де неважливо, як названа вулиця, бо вона освітлена та заасфальтована. Де немає різниці біля якого пам’ятника ти чекаєш дівчину, в яку закоханий». Такі слова глави держави були нещадно розкритиковані проукраїнськи налаштованими громадянами. Вони назвали новорічне звернення президента «промовою поразки».


На який цінностях об’єднуватися – питання геть зовсім не риторичне сьогодні. Заступник керівника департаменту військового капеланства Патріаршої курії УГКЦ; радник Глави УГКЦ зі стратегії комунікації; викладач програми «Етика-Політика-Економіка» в Українському католицькому університеті та Інституті лідерства і управління УКУ; співзасновник і викладач Української академії лідерства Андрій Зелінський має власний погляд, на яких цінностях можна консолідувати таких різних – за мовою, релігією, етнічним походженням- громадян України. І це – софійність.


Софійність – мудрість буття, що опирається на ціннісні засади, підтверджені життєвим досвідом численних поколінь.

«Софія, Премудрість Божа, прийшла на київські пагорби з Володимировим хрещенням і лягла в основу всієї київської цивілізації. Ідеться про євангельські цінності та моральні принципи, що осяяли культуру наших предків і стали міцними підвалинами для об’єднання українського народу та розвитку нашої державності», - послання Глави УГКЦ з нагоди століття відновлення соборності українського народу та його держави.



Панотче, що для вас є День Соборності, який українці вчергове відзначили минулого тижня?


Сьогодні перед Українською державою є два екзистенційні виклики – питання, від відповідей на які залежить, чи існувати і як існувати Українській державі. Або ж зрештою може трапитися те, що неодноразово траплялося у нашій історії: за наявності української нації, національної самобутності ми втрачали інститути та інституції. І це загрожувало не лише самобутності, а й українському народові. Отже, День Соборності – це спроба пригадати, що ці два питання станом на сьогодні все ще залишаються без відповідей.


Консолідація українського суспільства – це як нам об’єднати українців від Берегово до Луганська, від Чернігова до Севастополя. І питання легітимації влади – це питання, як сформувати в українців довіру до інститутів владних. Адже саме така довіра необхідна для того, щоб в Україні ефективно запрацювала держава, щоб кожен українець почувався захищеним, мав право не просто жити, а й розвиватися і творити світле майбутнє, про яке ми так мріємо. Як свого часу заповідав нам Григорій Сковорода: «Ми створимо світ кращий». Отже, той «кращий світ» вимагає відповіді на два важливих питання. Тому Свято Соборності – не просто святкування чергової річниці Акту злуки на Софіївському майдані, це нагадування сучасним українцям, що нам потрібно шукати шляхи, способи єднання і порозуміння заради кращого майбуття.


Довкола яких цінностей українці можуть об’єднатися?


Питання консолідації – не лише наше питання. Україна – не перша із держав, яка почала замислюватися над тим, яким чином ми можемо об’єднуватися. Це питання поставало й перед іншими сучасними державами, щоправда, вони цей шлях пройшли раніше. Ми ж були частиною різних геополітичних проєктів: за нас вирішували, якими цінностям керуватися в житті. Є цікаві приклади у світі. Ізраїльський народ зі своєю «обіцяною землею». Дві тисячі років бездержавності. Але слова державного гімну Ізраїлю передають цю тугу, трансформовану в надію «Бути вільним народом в землі нашій, Землі Сіону і Єрусалиму». Тобто це матеріальний, ідеологічний субстрат, на який зведено серце кожного ізраїльтянина. Це «моя» обіцяна земля, це те, про що співали і передавали з покоління в покоління, і кожен домальовував у власній уяві, як має виглядати та обіцяна земля. Можемо також говорити про american dream, яка спонукала європейців свого часу залишати рідні землі та їхати в пошуках кращого життя. А ще цікавий приклад Індонезії. 17 тисяч островів, 300 етносів, понад 250 окремих мов, 80% мусульман, а ще протестанти, католики, буддисти, і окремі регіональні релігії на окремих островах. І як це все об’єднати? Гасло держави: «Єдність у різноманітності». Якщо різноманітність природна, то єдність індонезійцям довелося сформувати після оголошення незалежності Індонезійської республіки у 1945 році. Перший президент держави запропонував засади державної філософії – «П’ять принципів». Отже, п’ять основних цінностей дозволили їм налагодити функціонування державних інститутів і забезпечити єдність населення. Одна із цінностей «об’єднана Індонезія». Оскільки йшлося про релігійне різноманіття, то погодили «віру в єдиного Бога». А ще «соціальна справедливість для всіх індонезійців», «демократичні інститути» та «справедлива й цивілізована гуманність».


Ми можемо писати скільки завгодно різноманітних ідеологій. Суть не в текстах. Ми, як жінка Лотова (біблійний образ. Під час руйнації Богом міст Содом і Гоморру, дружина праведника Лота, тікаючи з міста, оглянулася назад і перетворилася на соляний стовп – «Главком») зависли в минулому, шукаючи власну національну ідею. А єдина українська ідея, яка будь-коли існувала – це софійність. Це практична мудрість буття, це життя, яке базується на конкретних, характерних для нас, сформованих і зафіксованих в нашому колективному несвідомому цінностей. Ми є софійною нацією. Це те, що дозволяло нам, коли зникали державні інститути й втрачалися будь-які ознаки державності, зберігати нашу національну самобутність, ми знали, що ми українці.


Ціннісні події дають можливість нам об’єднатися. Скажімо Революція гідності. Вартує зазначити, що розпочиналася вона з одних цінностей, а завершилася дещо іншими. Однією із основних цінностей, яка об’єднала тоді людей, була справедливість. Про цю цінність говорили на Майдані різними мовами, говорили представники різних вір, у той же час командуванням ЗСУ по військах розсилалися шифрограми про розгін протестувальників на Майдані. Але нам, на жаль, не вдалося інституціоналізувати справедливість. Адже в рейтингу довіри суди та правоохоронні органи знаходяться дуже низько. І це стосується легітимності влади як такої.


Як на мене, існує два механізми консолідації: ідеологічний і онтологічний. Онтологічний – це про буття. Цінності, які ми сповідуємо, змінюють щось, це не просто гасла, це критерій прийняття особистісних та спільних колективних рішень. А ідеологічний – це про питання ідентичності. Нехай буде мова, армія, віра. Як показала практика, «армія, мова, віра» не мають станом на сьогодні достатнього консолідуючого потенціалу в Україні.


А чому «армія, віра, мова» не спрацювали як об’єднавчий конструкт?


Армія, мова, віра – це важливі фактори. Важливі складові національної ідеї. Але у нас з вами є наша історія. Від Берегово до Харкова, від Чернігова до Севастополя ми не розмовляли однією мовою, не ходили єдиної церкви. У нас не було єдиної на всю територію сучасної Української держави центральної влади, аж до часів радянської України. Одним словом, це добрі механізми, але у нашому випадку вони не мають історичної інституційної тяглості. Вони не проявили себе як консолідуючі й у нашому сьогоденні. Тому, не забуваючи про ці необхідні атрибути нашої національної єдності, треба шукати верифіковані часом цінності, які лежать в основі нашого національного буття, і які вже неодноразово допомагали нам залишатися собою.


Ідентичність – це не вивіска і гасла. Це про те, у який спосіб ми живемо відповідно до наших цінностей, як ми реагуємо на певні події, як ми долаємо виклики, як ставимося до минулого та мріємо про майбутнє.


Не всім хотілося б, в українському суспільстві піднімати тему справедливості, її легше приховати темою ідентичності, зокрема, коли йдеться про великі ресурси. Людині для існування треба дві речі: ресурс і спільнота. Ресурс виробляється в процесі економічних відносин. А спільнота – це вже результат політичної взаємодії. Тому сьогодні варто поглянути, що в цих двох площинах нас об’єднувало протягом років. Ми не зникли після 6 грудня 1240 року, коли було зруйновано Київ, чи після 1775 року, коли зруйновано Запорізьку Січ. І кожного разу, коли нас намагалися відключити від існування, ми не зникали і не втрачали претензій на національну самобутність: ні після І Світової війни, ні після Глодомору, ні після ІІ Світової війни. Що дозволяло нам повставати як фенікс із попелу?


То питання ідентичності розколює країну?


Не питання ідентичності, а ідеологія ідентичності, на мій погляд, завжди розколює країну. І не тільки нашу. Ідеологія ідентичності – це набір певних рис і ознак, які нас із вами відокремлюють, а що робити іншим, які не вписуються в ідеологічний мейнстрім? Тоді ми опиняємося в ситуації, коли відбувається домінування однієї частини суспільства над іншою. Та частина, яка знаходиться у меншості і відчуває себе нереалізованою у власних правах і своєму творчому потенціалі, вичікує, коли можна буде здолати домінуючу силу і прийти їй на заміну. Отже, ми закладаємо міну уповільненої дії. І не шукаємо механізмів як можна у справедливий спосіб забезпечити кожному реалізацію його прав на власну ідентичність, і зробити ту особливу ідентичність частиною спільної національної ідентичності.




Андрій Зелінський
Андрій Зелінський



Як бачимо в українській політичній нації місце всім знаходиться: і євреям, і кримським татарам, іншим етносам, і навіть русифікованим українцям…


У нашій з вами софійній традиції і спадщині є кілька цінностей, які завжди були нам притаманні, які присутні в нашій класичній літературі, в фольклорі. Тому на тих цінностях і потрібно будувати політичну націю. Я вже казав, що для виживання людини потрібні ресурс і спільнота. На яких цінностях вибудовувалися економічні стосунки? З одного боку – це свободолюбність, а з іншого боку – справедливість. Ось ціннісна вісь економічних відносин. Свобода – це не лише свобода від чогось, але й для чогось. Коли свобода стає самоціллю, то людина ризикує стати заручником екзистенційної нудьги. Людина потребує іншого та інших. Отже, свобода – це дар, який слід інвестувати у щось чи у когось, у можливість для розвитку. Свобода – це здатність реалізувати свою людську гідність. А щоб можна було реалізувати, потрібні певні принципи що уможливлюють кожному в нашому суспільстві право забезпечення необхідним ресурсом. І відтак ми говоримо про справедливість у суспільстві, тобто про організацію суспільства рівних можливостей. Отже, маємо ціннісну вісь, що дозволяє захистити свободу кожного у справедливому суспільстві.


У політичній спільноті у нас теж є ціннісні засади. Для прикладу наведу твори Григорія Сковороди. Дослідники кажуть, що там слово серце зустрічається 1146 разів. Серце має особливе значення. У нашій з вами історії поняття гідності не зовсім точно перекладається англійським словом dignity. Тому що у європейській феодальній традиції dignitas прив’язувалася до ресурсу, до землі, до аристократичного походження. Але у нас інша історія. У нас не було такої можливості в різноманітних геополітичних проектах сформувати впливовий клас національно свідомих землевласників, натомість у нас сформувалося особливе, духовне ставлення до самої землі. Ми вимірювали нашу землю не одиницями вимірювання, а масштабами власного серця. Відтак гідність у нас не прив’язана до ресурсу. Гідність у нашій культурі прив’язана до глибинного виміру людської особистості та до її цілісності, до духовного виміру, що в народній культурі символізується серцем.


Герберт Маркузе свого часу казав, що у ХХ ст. людина стає одновимірною істотою — споживачем, і все. Але у нашому сприйнятті – ні, у нас існує серце як глибинний вимір людської особистості, і як основа і засада, скажімо, цілої нашої національної культури людської гідності. Отже, наша політична площина починається із цінності людської особистості, людини такої, як вона є, – не ідеологічний конструкт, а людина із серцем.


Щоб належним чином ставитися до цього глибинного виміру гідності кожної особистості, нам потрібна ще одна цінність у політичній площині – соборність. Це віче, козацькі ради, майдани ХХ-ХХІ століття, тобто ми збиралися для того, щоб спільно приймати доленосні для нас рішення. І це був механізм легітимації прийнятих для суспільства рішень, люди відчували свою участь, такий собі інклюзивний механізм прийняття суспільно важливих рішень. Ось вам чотири цінності, які продемонстрували свій потенціал консолідації суспільства і легітимізації держави упродовж нашої історії – свободолюбивість, справедливість, сердечність, соборність. І не треба нам копіювати європейський філософський дискурс ХІХ століття, про нього у Європі уже забули.


Регіональне мислення заважає в питанні створення ідентичності на національному рівні?


Мова йде не стільки про регіональне мислення, скільки регіональний досвід. Статистика говорить, що близько 60% українців не залишали власного регіону. І це серйозна статистика. Іншими словами для значної частини населення Україна – це або плаский степ, або морське узбережжя, або зелені гори і не більше. А Україна – це значно більше, це не лише степ і гори, не лише україномовні і російськомовні, не лише православні, католики й протестанти. Україна – це лише тоді, коли ми всі разом.


Сьогодні вимоги до життя і до політичної влади у нас дуже мілкі. Ми частково вже відмовилися від значної долі нашої гідності. Ми вже живемо і згідні жити у суспільстві й державі, де справедливість означає дуже мало. Ми з вами забули про найважливіше, про те, що в людському суспільстві допомагає людині бути людиною. Сьогоднішній ідеологічний простір позбавлений найважливішої з цінностей – людини, як вона є. У нас не було жодної політичної програми, яка спиралася б на формування справедливого суспільства, де будуть забезпечені інтереси, свобода, гідність кожного українця. Гідність – це не гасла, це соціальні механізми. А в ідеологічній парадигмі – і гідність, і свобода, на жаль, залишаються лише гаслами.


Сьогодні багато говориться про реінтеграцію окупованих територій Донеччини та Луганщини. На яких смислах повинен відбуватися цей процес?


Такий процес зцілення доводилося проходити багатьом нашим європейським партнерам. Питання найважливіше – як відключити фактор зовнішнього тиску, інформаційної агресії, коли говоримо про зцілення й трансформацію цілого суспільства. Звичайно, шкода, яка була завдана протягом останніх п’яти років, потребуватиме зусиль та часу, а процес санації не може розпочатися на рівні індивідуальної свідомості громадян на окупованій території, доки ми не відключмо фактор російської пропаганди, поки російський агресор не припинить впливати на свідомість людей в окупації. Ми також несправедливо ставимося до мешканців окупованих територій, говорячи лише про тих, хто там живе, але ж у нас близько двох мільйонів переміщених осіб живе по цей бік. І якщо вони повертаюся додому після припинення бойових дій, якщо, звісно, буде куди повернутися, ситуація теж змінюється за рахунок повернення цих людей. Отже, в соціальному плані «інтегрований Донбас» не можна ототожнювати з «тимчасово окупованим». Це ж стосується і цілого дискурсу та основних смислів.


Наталія Малиновська, «Главком»


Читайте також:

  • Блаженніший Святослав: Ми сподіваємося, що новий президент запросить Папу до України
  • Блаженніший Святослав: Ми не беремо пожертв від тих, хто нечистий на руку
  • Блаженніший Святослав: Єднання католиків і православних не є утопією
  • Андрій Юраш: Усі православні лаври будуть українськими. Але зараз про це не треба говорити
  • Патріарх Філарет: Епіфаній — помилка моя велика, але не головна...
  • Євстратій Зоря: На черзі друга велика хвиля переходів парафій до Помісної церкви
  • Керуючий справами УПЦ МП митрополит Антоній: Після зміни влади стало легше


Джерело статті: “https://glavcom.ua/interviews/kapelan-andriy-zelinskiy-ukrajinska-nacionalna-ideya-sofiynist-655408.html”

ТОП новости

Вход